Після руйнування Есме не приносить зброї, обіцянок чи вимог. Вона розсіює насіння в ритмі власного дихання, і там, де воно торкається землі, розквітають квіти. Її тиха присутність знаменує перехід від руйнування до життя, від попелу до ґрунту, від порятунку до сівби.

Есме відпочиває в м’якій траві, навколо розквітають квіти, на її крила сідають метелики, а повітря ніжно світиться. Її нерухомість — не відсутність, а глибока жива присутність, що промовляє гучніше за будь-який рух. Їй більше не потрібні обладунки: довіра стала її щитом. У цій тихій єдності межа між собою та світом розчиняється в природній гармонії.