Жест, який залишився | Жива топографія#

Жива топографія. Жест, який залишився. AP | Pivtorak.Studio. 15.10.2026 © Анна Півторак (Костюк)

Досліджуючи цього вечора рух і власні інтерпретації, я несподівано повернулася до знайомого жесту.
Я зімкнула пальці двох рук і в ту мить відчула знайомий спокій — свій центр.
Цей жест прийшов із минулого — з часів, коли я займалася кунг-фу.
Лише згодом я усвідомила, що робила його й раніше. Не один раз і не два.
Просто ніколи над цим не замислювалася.

За кулісами#

Цього вечора наша зустріч, організована agirE CLDS 5G в Ешпозенде, відбувалася за кулісами — у світлій кімнаті збоку від сцени.

Тут були дзеркало й балетний станок, скляна стіна, за якою виднілася вулиця, шафки для переодягання, низькі лавочки та вихід на сцену. Надворі вже вечоріло, а приміщення освітлювало штучне світло.

Цього разу ми досліджували взаємодію через рух.

Невидимі ниточки#

Ми розділилися на пари. Під музику один із партнерів лежав на підлозі, а інший уявляв, ніби тягне його за невидимі ниточки: за лоб, ніс, вухо, ногу, спину…

Так, ніби саме ці ниточки допомагали людині підвестися й опинитися на ногах.

Потім ми помінялися ролями. Тепер той, хто щойно керував чужими рухами, сам підкорявся уявним ниточкам.

У цій грі я не відчувала дискомфорту, коли була тією, чиїми рухами керували. Ми всі були обережними одне з одним, без різких рухів і надмірного примусу.

А коли настала моя черга бути ляльководом, я також обирала обережність.

Мені не хотілося завдавати партнерці фізичного дискомфорту. Не хотілося бачити, як людина змушена підкорятися, навіть якщо це лише гра. І мені хотілося, щоб після вправи ми залишилися друзями, без неприємних спогадів про цю взаємодію.

Я не люблю маніпулювати людьми.
Тому можу дозволити маніпулювати собою, але тільки в грі.

Коли музика стихла, ми сіли в коло й почали ділитися враженнями. Ким краще бути — ляльководом чи лялькою?

Для мене це не було питанням про те, яка роль краща. Я могла прийняти обидві. Але, керуючи іншою людиною, хотіла залишати їй якомога більше комфорту.

Чотири слова#

Потім була інша вправа.

Centro. Fronteira. Abrigo. Passagem.

Центр. Межа. Прихисток. Перехід.

Ми мали створити власні рухи для кожного слова. Спочатку рухалися під музику індивідуально, потім разом. Згодом знову сіли в коло, щоб кожен міг показати іншим свої рухи й пояснити, який зміст у них вкладав.

І тут я розгубилася.

Усі чули однакові слова, але рухи були різними. Для когось abrigo означав дах над головою. Для когось — обійми самого себе.

Я побачила цей жест і повторила його. Проте навіть не відразу зрозуміла, чому саме обійми пов’язані з прихистком.

Зі словом fronteira було не набагато простіше. Я здогадувалася, що йдеться про кордон, але не розуміла, чий саме кордон і як його потрібно показати рухом.

Хтось уявляв закритий або частково обмежений простір. Інший показував довгу смугу, роблячи випад убік або вперед.

А passagem залишилася для мене загадкою.

У певний момент я просто зупинилася й почала спостерігати за іншими. Вигадати власні рухи я не могла, а повторювати за кимось було незрозуміло й незручно.

Я не встигала подумати. Не встигала сформулювати власну відповідь.

Коли настала черга пояснювати свої рухи, я просто сказала, що не можу нічого сказати. І це було прийнятно.

Поки інші розповідали про свої асоціації, мені поступово ставало зрозуміліше, про що йшлося. Але сформулювати власне бачення я тоді ще не могла.

Пізніше я записала собі в телефон:

Parece que estávamos a construir aqui as nossas próprias fronteiras.
Cada um fazia o que entendia.
(Здавалося, що ми тут будували власні кордони.
Кожен робив те, що розумів по-своєму.)

Centro#

Але серед усіх цих рухів був один, який я не вигадала.

Для слова centro я зімкнула пальці двох рук.

Колись, ще студенткою, я займалася кунг-фу. Наприкінці тренувань ми сідали в позу Сейдза, заплющували очі й тримали руки перед собою, зімкнувши пальці. У ті моменти ми відчували потік енергії.

Цього разу навколо звучала музика, інші учасники рухалися, кожен виконував своє завдання. Я не відчувала того самого, що колись під час тренувань. Не було тиші, заплющених очей чи звичного завершення заняття.

Але жест був знайомим.

Я не шукала його навмисно. Просто, коли потрібно було показати centro, мої пальці зімкнулися саме так.

Це був мій знайомий стан спокою.

Можливо, я почувалася розгубленою серед усіх цих рухів, яких не розуміла. Можливо, саме тому цей жест виявився таким природним.

Я лише пам’ятаю, що здивувалася, коли він повернувся з минулого.

І згодом усвідомила дещо інше: я робила цей жест і раніше. Не один раз і не два. Просто ніколи над цим не замислювалася.

Те, що залишилося#

Я прийшла на зустріч і брала участь у вправах, не знаючи, що саме залишиться зі мною після них.

Спочатку мені здавалося, що цей вечір був про маніпуляції. Про те, як одна людина може керувати рухами іншої, як ми приймаємо чужий вплив і як поводимося, коли самі отримуємо можливість керувати.

Тепер я пам’ятаю передусім інше.

Зімкнуті пальці двох рук.

Я не знаю, чи мало слово centro саме таке значення для організаторів зустрічі. Мій жест не є поясненням цього слова для інших людей. Він лише розповідає про те, що воно означало для мене в ту мить.

І, мабуть, саме це я забрала із собою.

Я можу дозволяти іншій людині керувати моїми рухами. Можу сама керувати рухами іншої людини. Можу опинитися серед людей, які розуміють завдання краще за мене, і не знати, що робити далі.

А десь усередині цього досвіду може знайтися щось знайоме. Не обов’язково те, що я шукала. Іноді — те, про існування чого я навіть не замислювалася.

P.S.#

Цього вечора для мене зустріч залишилася не про маніпуляції.

Вона залишилася про centro.

Про жест, який повернувся з минулого.

Про жест, який, виявилося, ніколи по-справжньому не зникав.

Alt-text:
Жінка сидить у позі Сейдза, вид зі спини; пальці обох рук легко торкаються один одного над колінами на світлій дерев’яній підлозі.