Коли наші історії переплітаються | Жива Топографія#
Примітка Цей текст — моя особиста розповідь про досвід другої зустрічі, організованої agirE CLDS 5G в Ешпозенде, Португалія.
Моє знання португальської мови не є досконалим. Я сприймала інструкції, слова та реакції учасників через контекст, власне розуміння й особисті відчуття.
Це історія про те, що я побачила, як зрозуміла те, що відбувалося, і які роздуми виникли в мене під час цієї зустрічі.
Повернення до спільного простору#
На другій зустрічі ми почали з відтворення знайомств, що відбулися минулого разу.
Учасники пригадували, як представлялися, і повторювали рухи, якими супроводжували свої імена. Нові люди придумували власні рухи під час знайомства з групою. Кожен рух повторювали двічі.
Так ми поверталися до попередньої зустрічі, відновлюючи знайомі жести й додаючи нові.
Потім у центрі приміщення поставили сім стільців по колу. Нас було дванадцятеро.
Під музику ми рухалися навколо стільців. Коли музика зупинялася, хтось намагався зайняти стілець, а хтось опинявся всередині кола. Той, хто залишався останнім, мав назвати слово мовою, пов’язаною з одним із материків.
Коли потрібне слово не спадало на думку, до пошуку долучалися інші. Ми намагалися пригадати справжні слова або відтворювали звуки, які асоціювалися з певними мовами.
Це була гра з рухом, швидкою реакцією та мовною невизначеністю. Не завжди можна було знати відповідь заздалегідь. Іноді доводилося імпровізувати, а іноді — покладатися на допомогу групи.
Коли лінія стає образом#
Наступним матеріалом знову стала біла смужка, змотана в клубок.
Клубків було менше, ніж учасників, тому ми працювали парами: дехто мав один клубок на двох, а дехто — два.
Цього разу завдання полягало в тому, щоб створити зі смужки зображення, яке могло б розповісти нашу історію.
Під музику на підлозі з’являлися різні фігури.
Паровоз. Дерево. Людина, яка тримає серце. Кошик із фруктами. П’ятикутна зірка. Абстрактні композиції, які не обов’язково можна було одразу назвати чи пояснити.
Одна й та сама проста лінія могла перетворитися на безліч різних образів.
Смужка не мала наперед визначеного значення. Її форма виникала внаслідок наших рішень: де повернути, де залишити вигин, як поєднати частини, що саме спробувати зобразити.
Кожен образ ставав можливістю розповісти щось про себе.
Але спершу нам запропонували підійти до зображень інших учасників.
Чужий образ, власна історія#
Ми опинилися біля композицій, які створили не ми самі.
Я зупинилася біля п’ятикутної зірки.
Для мене її п’ять вершин стали символом моїх п’ятьох дітей. Кожна точка означала одну дитину: Олександра, Дарину, Володимира, Злату й Кароліну.
Саме так я прочитала цей образ.
Я не знала, що мав на увазі його автор. І не намагалася відгадати його задум. Я розповіла історію, яка виникла в мене, коли я побачила зірку.
Інші учасники також почали інтерпретувати побачене, спираючись на власні асоціації та досвід.
Потім завдання змінилося знову. Ми об’єдналися в групи по четверо й мали скласти розповідь, поєднавши два зображення.
Наприклад, зірка та дерево могли стати початком історії про сімейне дерево, відпочинок у його затінку й фрукти, якими діляться люди.
Два окремі образи породжували третю історію — таку, якої раніше не існувало.
Її створювали учасники, які домовлялися між собою, знаходили зв’язки та поєднували різні елементи у спільну розповідь.
Паровоз і дорога з України до Португалії#
Нарешті ми повернулися до власних зображень і могли розповісти про них.
Мій паровоз був історією нашої дороги з України до Португалії. Ми їхали різними потягами протягом шести днів, рятуючи дітей від війни.
Для мене ця композиція означала конкретний досвід — реальну подорож, яка стала частиною нашої сімейної історії.
Інший учасник, школяр, розповів про війни та людей, які щодня гинуть унаслідок насильства. У нього була особлива червона смужка. Він говорив французькою, а хтось допомагав із перекладом.
Я не можу стверджувати, що зрозуміла кожне його слово. Проте, наскільки я змогла зрозуміти, його розповідь стосувалася людських втрат і насильства, які продовжують відбуватися у світі.
Так поруч опинилися різні масштаби людського досвіду: особиста історія дороги між двома країнами й розповідь про трагедії, що торкаються людей у різних частинах світу.
Кожен образ мав власну історію. Кожен учасник приносив у спільний простір те, що для нього мало значення.
Точка перетину#
Наприкінці ми взяли по одному кінцю наших зображень і перенесли їх до центру приміщення.
У центрі зустрілися кінці всіх композицій.
Саме цей образ залишився в моїй пам’яті: різні лінії, створені окремими людьми, сходилися в одному місці.
І я подумала про перетин.
У математиці перетин не означає, що два множини стають однаковими. Він означає, що між ними є спільне — певна точка або частина, яка належить обом.
Мені здається, цей образ може бути метафорою людських зустрічей.
Ми приходимо з різними історіями, досвідом, мовами та уявленнями. Іноді ми розуміємо одне одного. Іноді бачимо в тому самому образі різні речі. Іноді створюємо спільну розповідь, яка не належить цілком жодному з нас.
Не обов’язково розгадувати іншого#
Ця зустріч також нагадала мені про зміни, які відбулися в моєму власному житті.
Колись я багато аналізувала вчинки інших людей, намагалася зрозуміти їхні рішення й часто давала поради, зокрема своїм дітям, навіть коли вони про це не просили.
Згодом я відчула полегшення, коли перестала брати на себе таку відповідальність.
Я зрозуміла, що одна й та сама задача може мати кілька способів розв’язання. Наприклад, шнурки на кросівках можна зав’язати по-різному. І якщо вони врешті зав’язані й виконують свою функцію, то чи справді важливо, чи зробили це саме так, як зробила б я?
Можливо, ця проста думка має значення і для того, як ми сприймаємо інших людей.
Не кожну дію потрібно аналізувати. Не кожну історію потрібно розгадувати. Не кожен образ потрібно тлумачити відповідно до задуму його автора — особливо тоді, коли цей задум нам невідомий.
Можна дозволити іншій людині мати власний спосіб бачити світ, а собі — власний спосіб реагувати на нього.
Це не означає, що розуміння інших не має значення. Це означає, що розуміння не завжди починається з аналізу, а повага не обов’язково потребує пояснення кожного вчинку.
Іноді достатньо бути присутнім, слухати й залишати простір для того, чого ми не знаємо.
Коли наші історії переплітаються#
Для мене ця зустріч стала досвідом взаємодії різних історій.
Біла смужка перетворювалася на образ. Образ викликав асоціації. Два образи ставали спільною розповіддю. А окремі композиції зрештою зустрічалися в одному центрі.
У цьому процесі я бачу щось важливе: спільний простір не обов’язково виникає тоді, коли всі однаково думають або однаково розуміють побачене.
Він може виникнути тоді, коли різні люди дозволяють своїм історіям зустрітися.
Не для того, щоб зробити їх однаковими.
А для того, щоб побачити, що між ними може існувати зв’язок.
P.S.#
Коли наші історії переплітаються, кожна з них залишається своєю. Але простір між ними вже не той, що був до зустрічі.
Alt-text:
Білі тканинні смужки утворюють контури паровоза, п’ятикутної зірки, людини з простягнутим серцем та інші абстрактні фігури на темно-сірій підлозі; лінії сходяться у спільному центрі.
Жива Топографія. Коли наші історії переплітаються. AP | Pivtorak.Studio. 08.10.2026
© Анна Півторак (Костюк)