Звук, Який Ми Несемо Далі | Жива Топографія#

05 листопада 2026 року | Зустріч № 6 | agirE CLDS 5G, Esposende
Є звуки, які ми створюємо самі. А є ті, які отримуємо від інших і передаємо далі.
Але чи завжди ми чуємо їх достатньо уважно, щоб зберегти те, що хотіла передати людина, яка створила цей звук?
Цього разу наша театральна зустріч була присвячена голосу, диханню та звуковій взаємодії. Ми досліджували, як народжується звук, як він поширюється у просторі, як змінюється, коли переходить від однієї людини до іншої, і як із багатьох окремих голосів може виникнути щось спільне.
Почати з дихання#
Ми традиційно зібралися в коло.
Перш ніж почати працювати з голосом, потрібно було звернути увагу на дихання. Не намагатися зробити його правильним або однаковим для всіх, а просто відчути власний природний ритм.
Потім ми почали випускати повітря зі звуками S, V та Z, прислухаючись до їхньої тривалості й відчуваючи, як повітря перетворюється на звучання.
Поступово до роботи долучалося все тіло. Ми розігрівали голос за допомогою гудіння, відчували вібрацію в губах та обличчі, відкривали звучання до голосних і поєднували його з рухами рук, ніг та корпусу.
Голос переставав бути лише засобом вимовляння слів. Ми починали відчувати його як частину власної фізичної присутності.
Ехо, яке подорожує#
Одна з вправ, що особливо мені запам’яталася, відбувалася у великій глядацькій залі.
Ми розділилися на дві групи й розташувалися навпроти одна одної на значній відстані. Кожен учасник мав придумати власний звук і передати його іншому.
Але це було не звичайне повторення.
Перший учасник вимовляв звук досить голосно. Наступний відтворював його трохи тихіше, наступний — ще тихіше. Так звук переходив від однієї людини до іншої, рухаючись зигзагами через залу, поки останній учасник не вимовляв його майже пошепки.
Потім усе повторювалося з іншими звуками.
Особливо приємно було підхопити чийсь дзвінкий «мяу» і передати його далі, спостерігаючи, як він поступово стихає, але не зникає.
У цій вправі мене зацікавило не лише саме ехо, а й те, що відбувалося між його учасниками.
Щоб передати звук іншої людини, потрібно було спочатку уважно його почути. Не просто вловити загальний характер, а постаратися відтворити саме те, що було створено на початку.
Ми мали не вигадувати власну версію, не прикрашати почуте й не додавати до нього своїх інтерпретацій. Потрібно було зберегти задум першоджерела.
Це нагадало мені гру «зіпсований телефон», але з протилежним завданням. Не дозволити повідомленню змінитися під час передавання.
Можна сказати, що це була своєрідна перевірка уважності та довіри. Адже кожен учасник на певний момент ставав відповідальним за те, щоб чужий звук продовжив свій шлях, не втративши власного характеру.
Я подумала, що це стосується не лише звуків. Ми так само передаємо одне одному слова, думки, історії та творчі задуми. Іноді, навіть не помічаючи цього, додаємо до них щось своє, змінюючи початковий зміст.
Але ж не кожна взаємодія вимагає від нас щось додати. Іноді найцінніше, що ми можемо зробити, — уважно почути іншого і нічого не спотворити.
Коли звуки створюють цілий світ#
Наступна вправа знову об’єднала нас у дві команди.
Цього разу кожна мала створити власну звукову картину. Спочатку ми повинні були представити її лише за допомогою звуків, без рухів. Інша команда спостерігала й намагалася зрозуміти, що саме відбувається.
Потім ми додавали рухи, і задум ставав зрозумілішим.
Наша команда створила зоопарк.
Кожен обрав собі роль дикої тварини або птаха й відтворював її характерні звуки. Разом ми створили цілий простір, наповнений різними голосами та рухами.
А ось друга команда перевершила всі очікування. Вони представили лікарню!

Там був пацієнт, який важко дихав, апарат штучного дихання, монітор, що показував пульс, медсестра з каталкою, рецепціоністка, яка відповідала на телефонний дзвінок, телефон, що постійно дзвонив, родичка-дівчинка, яка плакала, і швидка допомога з увімкненими проблисковими маячками.
Це було неймовірно!
Кожен учасник відтворював окрему функцію, але разом вони створили цілісну сцену, яку можна було впізнати й зрозуміти.
Особливо цікаво було спостерігати, як початково незрозумілий набір звуків поступово перетворювався на впізнаване середовище, коли до нього додавалися рухи.
Ніхто не міг би створити цю картину самостійно. Вона виникла завдяки тому, що кожен зробив свій внесок і водночас залишив місце для інших.
Ми не просто імітували звуки. Ми створювали взаємодію.
Власний голос серед багатьох#
Наприкінці зустрічі ми повернулися до кола.
Серед завдань було підготувати слово, яке можна було б вимовити, а інші учасники мали його підхопити й повернути як ехо.
Я обрала слово Yahoo!
Для мене воно пов’язане не просто з вигуком радості. Колись мене вразила сама назва цієї компанії. Вона здалася мені дуже веселою, позитивною, обнадійливою. Наче свіже повітря або раптовий сплеск емоцій.
Мені подобається, що навіть одне коротке слово може мати власну історію та викликати цілком конкретне відчуття.
Слова інших учасників також були різними. І кожне з них мало свій характер.
Мабуть, саме в цьому й полягає особливість людських голосів: вони можуть звучати разом, але не повинні ставати однаковими.
Звук, Який Ми Несемо Далі#
Після цієї зустрічі я замислилася над тим, що означає нести далі чужий голос.
Ми звикли вважати, що взаємодія — це обмін, у якому кожен щось додає від себе. Але цього разу я відчула іншу її сторону.
Іноді потрібно не додавати, а зберігати.
Не замінювати чужий задум власним розумінням. Не намагатися зробити його кращим на свій смак. Не привласнювати те, що спочатку належало іншому.
Для цього потрібна уважність. Потрібна готовність почути, прийняти й передати далі.
І водночас це зовсім не означає відмовитися від власного голосу. Адже після того, як ми дбайливо передали чуже, залишається простір для того, щоб прозвучало наше.
Можливо, саме так і виникає справжня взаємодія: коли кожен зберігає свою неповторність, але водночас допомагає іншому бути почутим.
Звук, Який Ми Несемо Далі — це не лише звук, який ми передаємо. Це ще й відповідальність за те, що ми несемо далі.
P.S.#
Іноді найкращий спосіб бути почутим — спочатку навчитися чути.
Alt-text 1:
Композиція з розгорнутим блокнотом на дерев’яному столі та намальованою олівцем зигзагоподібною схемою еха. Сім пар кружечків з’єднані почерговими лініями, інтенсивність яких поступово зменшується в напрямку вгору, символізуючи передавання звуку від однієї людини до іншої зі збереженням його первісного характеру.
Alt-text 2:
Виразний ескіз вугіллям і графітом із теплими помаранчевими акцентами, що зображує лікарняну сцену, створену під час театральної імпровізації. Вісім учасників відтворюють пацієнтку, якій важко дихати, апарат штучного дихання, монітор серцевого ритму, медсестру з каталкою, рецепціоністку, яка відповідає на телефонний дзвінок, телефон, що дзвонить, маленьку дівчинку, яка плаче, та швидку допомогу з увімкненими проблисковими маячками. Усі ролі виконують люди, створюючи кумедну й оригінальну колективну сцену.
Жива топографія. Звук, Який Ми Несемо Далі. AP | Pivtorak.Studio. 05.11.2026
© Анна Півторак (Костюк)
Примітка про ведучого
Зустріч проводив Hugo Dias, який люб’язно поділився своїми підготовчими нотатками до цієї зустрічі.
Заплановані вправи можуть адаптуватися відповідно до групи та конкретного моменту.