Pivtorak.Studio · Сучасна концептуальна практика

Анна Півторак · Незалежний дослідник

Системи врядування · Культурний капітал · Візуальна аналітика · Структурація смислів

Еміграція: Відповідальність за Майбутнє | Життя в Новій Конфігурації#

Еміграція: Відповідальність за Майбутнє | Життя в Новій Конфігурації. AP | Pivtorak.Studio. 15.11.2026 © Анна Півторак (Костюк)

Не чекати, поки стане занадто пізно

У Києві минуло наше життя. Там були дім, робота, діти, звичні маршрути й плани, які не передбачали еміграції. Ми не збирали валіз і не шукали іншої країни. Але 24 лютого 2022 року війна ввійшла в наше життя не через повідомлення чи сирени — ми прокинулися від вибухів.

Зрештою довелося вирішувати те, чого ми ніколи не планували: чекати чи залишати дім. Я не знала, що чекатиме на нас у дорозі, як нас зустрінуть і з якими труднощами доведеться зіткнутися. Але я точно знала, куди ми їдемо: я везла дітей у безпечне місце — якомога далі від війни.

І точно розуміла: поки ще є можливість діяти, не можна відкладати рішення. Особливо коли йдеться про життя та здоров’я наших дітей.

Київ. Життя, яке ми не планували залишати#

Ми з чоловіком народилися в Києві. Там жили, працювали, виховували дітей, будували своє життя.

На момент повномасштабного вторгнення я працювала фінансовим директором, чоловік керував компанією. У нас було п’ятеро дітей, дві собаки, квартира, звичний побут і професійні справи. Нічого такого, що змушувало б нас шукати інше місце для життя.

Ми не готувалися до еміграції. Не мали плану переїзду, не шукали країну для нового початку. Наше майбутнє було пов’язане з Києвом.

24 лютого. Війна за вікном#

Ми прокинулися не від сирен, а від вибухів. Здається, це було близько 4:30 ранку.

У перші дні ми з чоловіком спали по черзі. Той, хто не спав, залишався біля телевізора, який працював цілодобово. Ми слухали новини, намагалися зрозуміти, що відбувається, і чекали на пояснення.

Ми не розуміли, чому немає президента. Здається, він з’явився в ефірі лише на четвертий день. Але на той момент це вже втратило для нас значення. Ми не слухали його, як не слухали й раніше.

У мене була злість на цю владу. Я вважала, що країну не підготували до війни, а рішення, які ухвалювалися до вторгнення, не створювали відчуття готовності до небезпеки. Це було моє особисте ставлення, яке сформувалося ще до того, як ми почали думати про виїзд.

Діти спали у своїх ліжках, але вже вдягненими. Ми не розбудили їх жодного разу, щоб відвести до бомбосховища.

Що таке бомбосховище в нашому українському багатоповерховому будинку? Звичайний підвал. Захаращений, із застояним повітрям, без належної вентиляції та води. Мешканці очистили його, поставили стільці для літніх людей. Але навіть після цього він залишався місцем, де перебування могло бути небезпечнішим, ніж у квартирі.

Я не хотіла, щоб наші діти побачили цей підвал і пережили ще й цей досвід. Тому навіть під час вибухів ми всі залишалися у квартирі, але переходили в коридор — у безпечніше місце.

Війна для дітей почалася у квартирі. Ми навіть придумали гру «Обіймашки!» — і обіймалися так часто, як було потрібно.

Змінилася й поведінка наших собак. Німецький боксер, наша старша дівчинка, і французький бульдог, молодший хлопчик, майже весь час мовчки лежали на своєму великому спільному місці. Вони тремтіли, прислухалися, іноді піднімали голови, а потім знову згорталися клубком.

Не гавкали. Не вимагали уваги. Просто були поруч і намагалися не заважати нам.

Магазини спорожніли. Лише через кілька днів почали з’являтися чутки, що завезли хліб. Його продавали за готівку.

Ми вже давно звикли розраховуватися картками, зокрема користувалися безвідсотковим кредитуванням. Тепер це стало незручністю, про яку раніше навіть не замислювалися.

Купували переважно хліб. Їжу готували із запасів, які залишалися в морозильній камері.

Тим часом люди почали самоорганізовуватися. Хтось ішов у територіальну оборону, хтось вирушав на фронт, хтось збирав речі й залишав Україну.

Ми дивилися з вікна на людей із валізами й не зовсім розуміли, куди вони їдуть і як наважилися на це.

Ми ще були не готові.

Рішення. За що ти тримаєшся?#

Еміграція: Відповідальність за Майбутнє | Життя в Новій Конфігурації. AP | Pivtorak.Studio. 15.11.2026 © Анна Півторак (Костюк)

Одного дня зателефонував мій брат з Америки. Він сказав, що його друзі-баптисти організовують евакуацію людей у безпечніші місця.

Його дружина й донька вже виїхали.

Тепер він пропонував допомогти нам.

Брат наполягав, що потрібно їхати за кордон, поки є така можливість. Він знав, як відбувалася евакуація його родини, і розповідав, що на кордоні людей зустрічають волонтери, забезпечують їжею, одягом та предметами першої необхідності.

На наші вагання він відповів:

«За что ты держишься? За старый магнитофон?!»

Цей магнітофон справді існує. Ми купили двокасетний Panasonic відразу після весілля, у 1995 році. У 2022-му йому було вже 27 років, але він досі працював.

Брат використав його як символ прив’язаності до речей, які ми можемо вважати важливими, але які не мають переважати над життям.

Він продовжував:

«Жизнь одна. И она проходит быстро. Сколько ещё нам осталось жить? Не так много. А война может затянуться и на 30 лет».

І ще одна його фраза була важливою:

«И посмотри, мы с тобой родились. А это значит, что наши предки умели выжить».

Я вже схилялася до рішення їхати. Але потрібно було переконати чоловіка.

І тут був ще один момент, про який я не розповідала раніше.

На тлі вибухів, новин, роздумів і розмов у мене виникало одне страшне уявлення. Я наче бачила одну з наших молодших дівчат — покалічену війною. Вона дивилася на мене й запитувала:

«Мамо, хіба в тебе не було можливості щось вдіяти?»

Це була не реальна розмова. Це був мій внутрішній образ можливого майбутнього.

І я не хотіла допустити, щоб він колись став реальністю.

Я не могла зупинити війну. Не могла гарантувати безпеку всій країні. Але могла спробувати вивезти своїх дітей із зони війни, поки ще мала таку можливість.

Саме тоді я вирішила діяти.

Чоловік провів ніч у роздумах. А вранці висловив свої контраргументи. Він не був переконаний, що нам потрібно залишати все, що ми будували, і починати життя деінде.

Я відповіла йому приблизно так:

«Це тимчасово. Уяви, що нас відправляють на стажування за кордон. Коли ми повернемося, у нас буде міжнародний досвід, ми будемо коштувати дорожче як спеціалісти».

Після цього чоловік попросив один день, щоб перенести всі справи з орендованого офісу додому.

Рішення було прийняте.

Що взяти із собою#

Ми не вагалися щодо речей.

Я відповідала за документи. Чоловік — за вміст рюкзаків. Нічого зайвого.

Кожен мав свій невеликий рюкзак з особистими речами. З нами були діти й дві собаки.

Я взяла також свої ювелірні прикраси.

Мій дідусь пережив війну. Колись, коли я приїхала до нього в гості на Кубань, на мені було багато срібних прикрас. Він докірливо звернув на це увагу, згадавши, що під час війни прикраси доводилося обмінювати на буханець хліба.

Я тоді несподівано швидко відповіла:

«І мені буде що обміняти на хліб».

Дідусь промовчав.

Минуло багато років. І тепер я сама зустрілася з війною.

Я взяла прикраси саме з такою думкою: якщо виникне необхідність, їх можна буде здати в ломбард і отримати гроші на їжу чи інші потреби.

Подумки я вже погодилася з тим, що можу з ними розлучитися.

Це не були речі, за які я збиралася триматися за будь-яку ціну. У той момент вони були для мене потенційним ресурсом виживання.

Дорога починається#

4 березня 2022 року ми виїхали з Києва.

Їхали дуже швидко, з табличкою «ЕВАКУАЦІЯ» на мікроавтобусі, тому для нас діяли спеціальні правила. Наша родина розмістилася на останньому ряду.

Четвертій дитині тоді було вісім років. Її постійно нудило. Ми боялися турбувати інших пасажирів, тому швидко ховали в пакети забруднені речі. Дитині ставало легше лише тоді, коли вона засинала.

У Вінниці була перша зупинка. Ми випрали речі. Нас погодували в Домі молитви. Чоловік знайшов магазин і купив колу — вона найкраще допомагала дитині від нудоти.

В іншому автобусі вже не було такого поспіху. Діти почувалися краще, але ми були дуже втомлені.

До кордону ми дісталися на таксі.

Там були величезні черги. На кілька годин ми зустрілися зі старшими дітьми та їхніми родинами, які вже знали ситуацію.

Нам пояснили, що до Польщі не випускають і потрібно їхати до Молдови.

Ми розуміли, що чоловіка можуть не випустити. Я знала, що в такому разі, можливо, доведеться продовжувати шлях із дітьми самій. Але ретельно підготувала цілу стопку наших документів, включно зі свідоцтвом багатодітної родини, де були перелічені всі п’ятеро наших дітей, троє з яких на той момент були неповнолітніми.

І нас пропустили.

Пізніше діти розповіли, що мали власний таємний план. Вони були готові голосно плакати, якщо не випустять тата або собак.

Ми про це не знали. Не просили їх готуватися до такого. Але вони самі передбачили можливість, що родину можуть розділити.

На щастя, цей план не знадобився.

Люди, які допомагали#

Після кордону нас зустріли волонтери. Знову баптисти.

Це були не представники православної церкви, до якої ми ходили в Україні, а люди, яких у нас звикли вважати несерйозними, хоча це уявлення було хибним.

Вони запитали, куди ми хочемо їхати далі. Ми сказали — до Румунії.

І нас відразу відвезли на румунський кордон і передали іншим волонтерам.

Я пам’ятаю водіїв — чоловіків, які були за кермом. Вони були дуже віруючими людьми й відчутно пишалися тим, що їм випала нагода допомогти нам.

Це було дивне відчуття: незнайомі люди, які навіть нас не знали, щиро раділи можливості зробити щось корисне для нашої родини.

У Румунії нас прийняла привітна родина. Вони мали чотири кімнати й віддали нам дві — спальню та дитячу.

Чоловік із сином розмістилися у спальні, я з дівчатами — у дитячій.

Я навіть боялася лягати на дитяче ліжко, тому що воно було розраховане на дітей, а моїх там уже двоє.

Нашим собакам дозволили залишитися в гаражі. Господарі дали їм теплі ковдри, миски з їжею та водою.

Але всю ніч собаки плакали й скиглили. Вони звикли бути дітьми в нашій родині, завжди перебувати поруч із нами. І це була перша ніч у їхньому житті, коли вони залишилися без нас.

Вони не розуміли, чому раптом опинилися окремо від родини.

Уночі я переписувалася з братом.

Він запропонував змінити наш початковий маршрут: їхати не до Мюнхена, а до Порту.

У нього була знайома в Португалії, волонтер при семінарії. Він також знайшов інформацію, що Португалія готова приймати українців і вже має програму допомоги.

Мене цей варіант влаштовував. Я мріяла про Іспанію, навіть жартома вивчала іспанську, але Португалія теж здавалася хорошим вибором. Далі вже був тільки океан.

Брат казав, що Португалія більш розслаблена країна, ніж Іспанія.

Зараз я так не думаю, але тоді повірила.

Чоловік погодився.

А Злата, яку раніше нудило в мікроавтобусі, почала плакати. Для неї Німеччина була зрозумілішою за Португалію. Можливо, її лякав і довгий шлях, який ще чекав на нас.

Німеччина. Франція. Іспанія#

Далі була ніч у потязі. Ми спали сидячи на своїх місцях у купе.

7 березня ми прибули до Мюнхена.

Німці зустріли нас чітко, за протоколом. Перевірки на COVID, школа, обладнана для розміщення біженців, відчинені вікна й холод.

На розкладачках лежали тоненькі одноразові хірургічні простирадла. Ми грілися собаками.

Сніданок був дуже скромним. А на вокзалі видавали суп у маленьких стаканчиках, перепитуючи, скільки нас, щоб не дати зайвого.

Злата заспокоїлася. У Німеччині ніхто з нас залишатися не хотів.

Після Мюнхена кількість біженців у транспорті зменшилася. Далі ми їхали вже вільніше, могли відпочивати й розглядати пейзажі з вікон потягів.

Франція та Іспанія залишили в нас найтепліші враження.

У Франції нас супроводжували працівники залізниці. Вони зустрічали нас на станціях, допомагали з розміщенням у готелях. Фактично, вони задали стандарт супроводу людей, які рятувалися від війни, а потім передали нас працівникам іспанської залізниці.

У Франції нам давали неймовірно смачні консерви та іншу їжу. Щоразу — п’ять пакетів.

Далі була Іспанія.

Нас знову супроводжували працівники залізниці, але вже іспанської. Вони допомагали на станціях, організовували ночівлю в готелі, забезпечували їжею.

У готелі нам дали три номери. Чоловік дуже втомився, тому відразу пішов у свій номер. Ми домовилися, що я вкладу дітей спати й прийду до нього.

Ми нарешті могли помитися в комфортних умовах. А ще ми з дітьми таємно від чоловіка помили собак. І використали для цього весь шампунь, який був у номері готелю. А потім відмивали номер так, щоб ніхто навіть не здогадався, що тут побували четверо людей і дві собаки, та ще й усі помилися.

Ми так втомилися, що відразу всі заснули.

До чоловіка я не пішла. Просто не могла зрозуміти, як залишити дітей і собак, кого взяти із собою, а кого залишити. Жоден варіант не здавався можливим.

Так і залишилася в номері з усіма.

Третій номер ми взагалі не використовували.

Іспанія фактично провезла нас через усю країну. На кожній станції нам приносили теплу їжу прямо у вагон. А на вокзалах нас розміщували в залах відпочинку, знову годували, давали дітям із собою рюкзаки зі смаколиками та солодкими напоями. Пропонували теплі ковдри, але в нас просто не було можливості взяти їх із собою.

Ми могли залишитися в Іспанії. До нас приїжджали делегації, зокрема представники Червоного Хреста, і перепитували, чи справді на нас чекають у Португалії.

Ми були впевнені, що так.

Але перед останньою частиною подорожі виникла ще одна проблема.

На останній залізничній станції іспанські працівники попередили, що Португалія дуже суворо ставиться до перевезення собак. Нам порадили знайти для них клітки та намордники.

Ми показали всі наші квитки за попередні поїздки Європою й пояснили, що ніде таких вимог до нас не висували. І навіть видавали собакам квитки на проїзд у потязі.

У нас було п’ятеро людей. Діти, рюкзаки й дві собаки. Додаткових рук, щоб нести або котити клітки, просто не було.

Здавалося б, ми мали квитки на потяг, і тепер можна було повідомити португальську сторону, що за кілька годин ми будемо на місці.

Я вийшла на зв’язок із Марією, яка мала допомогти нам із прийомом.

Але нас прийняти не могли.

Попереду була ніч. Чоловік нервував. Ми вже пройшли величезний шлях, квитки були на руках, а попереду знову невідомість.

Я вирішила, що потрібно їхати далі. Якщо не вдасться залишитися в Португалії, повернемося до Іспанії.

Коли ми зайшли у вагон, діти придумали власне рішення.

Вони зняли взуття, простягнули ноги від одного сидіння до іншого, а зверху поклали куртки. Так собаки опинилися під своєрідним укриттям.

Провідник-контролер часто проходив повз нас і лише посміхався.

Ми продовжили шлях.

Португалія. Останній відрізок#

10 березня ми прибули до Порту.

На вокзалі я підійшла до каси й попросила знайти волонтерів або Червоний Хрест.

Мені відповіли, що таких служб на вокзалі немає. Але запропонували зачекати: до нас підійде поліція.

Слово «поліція» на пострадянському просторі не викликало в нас відчуття безпеки. Ми звикли сприймати правоохоронні органи з осторогою.

Але цього разу саме поліція стала нашим порятунком. І, до речі, вони запропонували зняти з собак намордники. Чоловік згадує, що кінолог підніс руку до носа кожної собаки, і вони лише понюхали її. Так було визначено, що наші собаки не агресивні.

Взагалі, португальці виявилися дуже доброзичливими до тварин. І всі обмеження щодо собак виявилися не такими страшними, як нам розповідали.

Минуло близько чотирьох годин, перш ніж пізно ввечері в п’ятницю вдалося організувати допомогу на державному рівні.

Ми вже були настільки втомлені, що почали засинати сидячи на вокзалі.

Нас відвезли на ніч до Parque Biológico de Gaia у Vila Nova de Gaia.

Багато ліжок — місця вистачило всім. На ранок нашим собакам зробили щеплення і встановили португальські мікрочипи замість українських татуювань.

Еміграція: Відповідальність за Майбутнє | Життя в Новій Конфігурації. AP | Pivtorak.Studio. 15.11.2026 © Анна Півторак (Костюк)

Збереглося фото від 11 березня об 11:16 у Parque Biológico de Gaia, де троє наших молодших дітей позують біля входу до парку. Після всього пережитого вони знову могли просто бути дітьми.

Наступні десять днів ми провели в Curvos, Esposende, майже як на курорті.

Неймовірно гарна місцевість. Комфортний будинок. І тричі на день нам привозили багато їжі.

А тим часом муніципалітет Esposende готував для нас квартиру.

21 березня ми переїхали до нового помешкання.

Люди, які віддали частину себе#

Є ще один епізод, який я хочу зберегти в пам’яті.

Одного разу, коли запаси їжі скінчилися (а фактично, після Німеччини їх уже не було), ми купили дітям велике меню в Burger King на французькому вокзалі. Воно коштувало понад 40 євро. Для нас це була відчутна сума, бо ми не звикли витрачати так багато на одну покупку їжі.

Але майже відразу сталася несподівана зустріч.

У французькому потязі одна літня жінка перед виходом із вагона захотіла подарувати нам 50 євро.

Діти побігли до неї й подарували нашу одну гривню — українську гривню як сувенір.

Це був маленький обмін між незнайомими людьми. Але ми пам’ятаємо його й досі.

Загалом дорога до Португалії та більша частина харчування були забезпечені завдяки допомозі інших людей. Нам допомагали волонтери, благодійні організації, приватні родини й державні структури.

Іноді ми навіть не знали імен людей, які допомагали нам. Не завжди знали, звідки саме вони приїхали, хто організував наступний етап дороги й кому телефонували, щоб знову і знову зустріти нас біля нашого вагона та знайти для нас місце відпочинку.

Але вони були поруч у потрібний момент.

21 березня. Новий дім#

Ми залишили Київ 4 березня.

17 днів потому, 21 березня 2022 року, ми опинилися в новому помешканні в Esposende.

Ми проїхали через Україну, Молдову, Румунію, Угорщину, Австрію, Німеччину, Францію, Іспанію та Португалію. Сім днів ми були в дорозі, ніде не затримуючись, щоб якомога швидше дістатися Португалії.

І не знали, як складеться наше життя далі.

Ми мали документи, особисті речі, двох собак і одне одного.

Мій брат допоміг нам наважитися на виїзд. Чоловік, який спочатку планував лише супроводити родину, зрештою залишився з нами. Діти пройшли цю подорож набагато стійкіше, ніж ми могли очікувати. А собаки дуже старанно намагалися бути непомітними, щоб не створювати нам зайвих клопотів.

Ми не знали, скільки триватиме війна. Не знали, коли повернемося. Не знали, що чекає на нас у новій країні.

Але я знала, що зробила все, що могла, аби не допустити, щоб війна фізично зачепила наших дітей.

Я точно не хотіла колись почути від дитини запитання, чому я не скористалася можливістю щось змінити, поки така можливість ще була.

Тепер, озираючись назад, я знаю, що зробила головне — не відклала рішення.

Іноді відповідальність за майбутнє полягає саме в цьому: не чекати, поки стане пізно.

Еміграція: Відповідальність за Майбутнє | Життя в Новій Конфігурації. AP | Pivtorak.Studio. 15.11.2026 © Анна Півторак (Костюк)

Alt-text 1:
Родинні документи на тлі мапи Європи: п’ять синіх українських закордонних паспортів, три сині посвідчення дітей із багатодітної родини, червоне посвідчення батьків багатодітної родини та два міжнародні ветеринарні паспорти собак. Поруч — мобільний телефон у шкіряному чохлі-книжці, теплий шарф, ручка і компас. Саме ці документи та речі родина взяла із собою, залишаючи Київ у березні 2022 року.

Alt-text 2:
Чорний двокасетний магнітофон Panasonic RX-CT800, вбудований у спеціально передбачену нішу кухонних меблів. Над ним розташована мікрохвильова піч із темними дверцятами; поруч — матові скляні фасади та глянцеві жовто-бежеві шафки. Цей магнітофон родина придбала невдовзі після весілля у 1995 році. Навіть через 27 років він продовжував працювати. Господиня іноді слухала радіо на ньому, готуючи їжу на іншому боці кухні.

Alt-text 3: Троє молодших дітей родини біля входу до Parque Biológico de Gaia у Vila Nova de Gaia, Португалія. Фотографію зроблено 11 березня 2022 року об 11:16, наступного ранку після того, як поліція допомогла родині знайти нічліг у заповіднику після прибуття до Порту. Після довгої дороги з Києва через кілька європейських країн діти нарешті опинилися в безпечному місці.

Еміграція: Відповідальність за Майбутнє | Життя в Новій Конфігурації. AP | Pivtorak.Studio. 15.11.2026
© Анна Півторак (Костюк)